ЯК КОБЗАР МАНДРУВАВ ЧЕРЕЗ ВОВКОВИЇ

Із пам’ятником Кобзареві у селі Вовковиях Демидівського району пов’язано чимало цікавих історій, які були і приємними, і гіркими, але щоразу — повчальними.
“ШЕВЧЕНКО НАСПРАВДІ НЕ ТАМ, ДЕ ВІН БУВАВ, А ТАМ, ДЕ МИ ЙОГО ХОЧЕМО БАЧИТИ”
Багато дослідницьких списів зламано над питанням, яким був шлях Тараса Шеченка під час його перебування на волинських теренах. Доречні рядки з повісті “Варнак”, де розповідається, як герой мандрує з Кременця до Новограда-Волинського: “Из Кременца пошёл я через село Вербы в Дубно, а из Дубно на Острог, Корец и на Новгород-Волынский, на берега моей родной, моей прекрасной Случи”. І хоч “Варнак” не належить до автобіографічних повістей, підстав сумніватися, що Кобзар, перебуваючи на Волині, відвідав саме ці населені пункти, немає. Саме з цим маршрутом пов’язаний чи не перший мій шевченківський урок. Річ у тім, що шкільний учитель мови та літератури Іван Бондарчук на уроці запропонував зробити доволі незвичне завдання — намалювати на географічній карті лінію за шляхом Кобзаря. Ця лінія виходила прямою, однак я несподівано зробив майже 30-кілометрову дугу — із села Верби до своїх рідних Вовковиїв, а з Вовковиїв до Дубна. Чому так? Причиною цілком серйозно став пам’ятник Кобзареві в центрі села, повз який проходив щоразу, прямуючи до школи. Мені, підліткові, здавалося: оскільки стоїть пам’ятник, отже, недаремно, Шевченко неодмінно тут бував. Тож і маршрут на карті має бути відповідним. Коли перед оголошенням оцінок учитель розтлумачив правильну відповідь, я, розчарований, навіть на четвірку не чекав. Тим більш, що Іван Миколайович залишив мою роботу насамкінець. Він поставив п’ятірку, сказавши, що хоч відповідь і не зовсім правильна, але вона “пройшла крізь серце, бо Кобзар насправді не там, де він бував, а там, де ми його хочемо бачити”. Ці слова для мене стали знаковими і справді предтечі завжди перебувають там, куди їх оселяє наше сумління.“ВОЛОДЮ, ПОДІЛИСЯ З ТАРАСОМ”Приїжджаючи у рідні Вовковиї й поглядаючи на пам’ятник Шевченкові, згадую іншу незвичну розповідь, яка на тутешніх теренах стала прикладом пошанування справжніх предтеч.У 1980-х “штампованих” пам’ятників Леніну наплодилося стільки, що вони кількісно переважали усі інші, разом узяті. До таких належав і вовковиївський, який ставав об’єктом уваги з різних приводів. Молодята, приміром, виходячи з РАГСу, клали квіти до ніг бетонного Ілліча. Перед початком різних партійних урочистостей делегації теж прямували до монумента. Словом, “вождю” квітів не бракувало. Саме у їхній кількості помітив гірку життєву несправедливість дядько Арсен, палкий прихильник національного відродження. Його до глибини душі обурило, що Леніну приділяють надмір уваги, а біля пам’ятника Тарасу Шевченку, що стоїть неподалік, — жодної квіточки.Після чергової урочистості, коли біля підніжжя знову виросла гора квітів, дядько Арсен підійшов до монумента і при чималому гурті людей гордовито випалив Леніну просто у вічі:— Слухай, Володю, трохи несправедливо виходить. Тобі стільки уваги, стільки букетів. Поділися-но з Тарасом…Шокований люд, ніби закам’янівши, спостерігає, як дядько бере половину букетів і несе до пам’ятника Шевченкові. Навіть затяті партійці тоді не стали йому впоперек дороги. Щоправда, пізніше хотіли пришити “політику”, але криміналу в його діях не побачили, тож дали спокій. Більш того, цей випадок став уроком на майбутнє. Бо вже скільки пошановували Леніна, вділяли квіти і Шевченкові — задля справедливості.